"Звернення до Кобзаря"
Скажи, Тарасе, зá що
Боролись у твій час брати?
Чи щоб жилися краще?
Чи катувати матерів?
За що лилася кров рікою?
За віщо гинули батьки?
Щоб почуватися купой гною?
Нащо були такії жертви?
Щоб скинути панів?
Чи щоб із голоду не вмерти?
Чи щоб піднятися з колін?
Тарасе мій, у вічі правді
Ти подивись тепер згори!
Стоїш ти сірим монументом
І сум очей ховаєш у Дніпрі.
Не було щастя Україні, і не буде.
Ти слідкував за нами довгії роки.
Не стали вільними донині люди,
Немає щастя в рідній стороні.
Боролись люто за свободу й правду
Багато поколінь.
Ми в хаосі і муках, ідучи на зраду,
Комуни штурмували височінь.
Нарешті, рівність і братерство
Ми здобули на певний час.
Забули шляхтицьке «пся кревство».
Та Пекло не забуло нас.
Мутило нечисть від того, що люди
Були упевнені у завтрашньому дні.
Вогнем чортам палило груди,
Що вільно ми трудились на землі.
З благословення Папи
(Може він і правий?!),
Узявши ложки і ножі,
Чорти попрямували на Украйну
І заварили дику кашу боротьби.
Як вовки різалися банди,
Як вівці, харчувавсь травою люд,
Дурні та спритні захопили владу,
А молодь полонив надійно блуд.
Тарасе, озирнись навкруги!
Та підніми похилене чоло!
А чи на це ти сподівався, любий?
Чи це у мріях у твоїх було?
Дивись! Дивись тепер навколо!
І згадуй молоді свої роки.
Радій, бо біля тебе скоро
Із вертольотів вилізуть пани.
Майданчики для вертольотів, яхти, вілли,
Продажні дівки, бриті пацани…
Пани беруть реванш і як бацили
Паразитують у народа на спині.
Холопство повернулося, Тарасе!
На зміну трактору прийшла сапа.
В свинарниках немає вже запасів,
В корівниках лиш вітер завива.
Нема роботи на селі, спилися люди.
Стара стоїть з простягнутой рукою.
Політик б’є себе у груди
І обіцяє, обіцяє… «рай земной»!
Замінили ласку лестю,
А любов – грошима.
Ліси й ріки забруднила
Пекельна машина.
За грати волю посадили,
Землю розпродали.
Люд, як бидло, як скотину,
У стійло загнали.
Зерно тучне з чорнозему
За кордон продали,
А сивій гречці із Китаю
Ціни підняли!
Із дітей роблять дебілів;
Законність ламають;
Сім’ї бідні, ветеранів –
Напризволяще кидають.
Привласнюють ріки, палаци будують;
Жеруть, п’ють і ригають;
В церквах своїх моляться, розкошують,
А з людей п’яту шкіру здирають!
Самі крадуть мільйонами,
А хлопів за п’ятак саджають,
Роз’їжджають закордонами,
А люд подихає.
Садок вишневий коло хати
Рубає зі сльозами господар,
Бо щоб ту деревинку мати –
Податку треба заплатить тягар.
Джмелі ніде вже не гудуть,
Потруєні вже ріки й луки.
Плугатарі, як завше, пішки йдуть,
Рапс замість пшениці жнуть,
Бо він дорожчий. Ну а люди…
А що люди! З’їдять і полову!..
Хай здихають! Не убуде –
Баби народять знову!
Що річка спільною була – забудь!
Захапали усе, що можна.
Повітрям скоро торгувать почнуть,
Бо жадібність панів непереможна.
Тарасе! Плачу гіркими сльозами,
Вдивляючись в людей-катів.
Шепочу неслухняними губами:
«Ти бачить Україну вільною хотів?»
Дивися, батьку, і молися
За вільних нас – нещасних і німих!
Отцю небесному вклонися
За всіх: і мертвих, і живих!
Надія Безмежна
17.08.2011
Немає коментарів:
Дописати коментар