Один у полі не воїн, або сон новорічної ночі

Не можу не написати цю статтю. Почуття просто розривають! Пишу, щоб довести, що один у полі не воїн. Пишу, щоб описати свої почуття, які я пережила за 5 годин свого життя року, що уходить. Пишу, щоб довести – справжні благородні душі існують! Один у полі не воїн, тільки разом ми – сила! 

Минули новорічні свята у школі. Нарешті можна витерти піт з чола і з полегкістю видихнути: «Хух!». Шалена втома валить з ніг. Схоже, вже все – нарешті засну спокійно і «вирублюсь» швидко. Аж ніяк! Сну у жодному оці! В голові прокручується останнє шкільне свято, емоції зашкалюють, навколо голови ніби мерехтять спалахи салютів: пух-пух-пух! Ніби шалена хвиля цунамі, розливається аурою навколо мене почуття щастя і вдячності. Я вдячна Богу, вдячна янголам, я вдячна Всесвіту за допомогу! Я дякую у темряву всім, хто дав мені сили витримати це неймовірне напруження і хвилювання, я дякую тим, хто допоміг порадою, підтримкою, ідеєю і просто своєю присутністю. Здається, мої слова розгоряються та починають сяяти небесно-бузковим кольором, і це сяйво огортає мене саму, все навколо мене, підіймається вгору і шириться навколо аж до кордонів рідної України, за яку я вболіваю всім серцем.

         Почуття щастя зігріває, вмовляю себе: «Тобі тепло і спокійно, спи вже!». Та знов і знов думками перебираю всі свої огріхи і помилки, за дещо картаю, за дещо хвалю. Але попри все розумію – свято вдалося. Згадую, завдяки кому.

«Червону доріжку» ми хотіли провести ще минулого року на день святого Валентина. Тоді, через карантин, не вдалося. Тому тепер 11-й клас попросив той сценарій переробити під новорічний. Але остаточно переробляти довелося таки мені вже за півтори тижні до свята. Він отримав назву "Oscar-Party 2018"

Іноді безнадійно чекала виконавців на репетиції, адже всі одинадцятикласники – страшенно зайняті люди. І тоді ставало себе шкода: чому всім здається, що я одна – нічим не зайнята? Вечори, проведені в інтернеті у пошуках конкурсів, які потребували б мінімум затрат і часу (бо часу катастрофічно залишалося обмаль, а свої гроші теж не хочеться витрачати на шкільну гулянку, адже у мене є власна родина) не давали мені ані хвилини на те, щоб приготувати їсти чи поприбирати у квартирі. Я з жахом розуміла, що жертвую своєю сім’єю, своїм власним часом, своїм відпочинком заради примарної мети, яка не оплатиться грошима, хоч і принесе моральне задоволення від успіху (якщо таке трапиться) і від радісних емоцій моєї гамірної дітлашні.

Охоплювала розгубленість і паніка, коли розуміла – роблю все сама, нема на кого покластися і спертися (маю на увазі дітей). Але при цьому почувалася неймовірно щасливою, тому що поряд був керівник і подруги, про яких я мріяла все життя. Так і лізла в голову фраза з відомого кінофільму: «Как долго я тебя искала!». Так, як довго я шукала! Їх, які такі ж «навіжені» як і я, таких же «дітей» в душі, як і я, але досвідченіших, мудріших. Їх, які не вдягають маски пристойності, їх – справжніх, серед яких можеш бути самою собою, не боячись, що вони стануть крутити пальцем біля скроні і навчати тебе «обліко морале».

Ці почуття вдячності охопили мене настільки, що хотілося піднятися з ліжка, ввімкнути ноутбук і написати у Фейсбук слова вдячності: про те, яка я щаслива, що доля подарувала мені знайомство з цими людьми, про те, як я безмежно вдячна їм за підтримку і віру в мене, про те, як це неймовірно класно – не лише навчатися у них їхньому досвіду і вмінням, а й самій бути корисною їм! Та тепла ковдра перемогла. Але наступного дня кинулася обіймати їх, бо слів просто не вистачало. Не вмію плакати, бо розревлася б від ніжних почуттів до своїх суперових подруг! І знову ловлю себе на думці: за які такі чесноти вони прийняли мене у своє коло? Невже я справді маю хоч щось, за що зі мною можна дружити? Та виявляється, попри всі мої сумніви, вони вірили у мене, вірили в мої сили і змусили мене саму повірити у них, давши можливість діяти самостійно.

«Все, Юлю, спать! Бо ти вже дійсно мариш якусь дурню! Ти щаслива, що такі чудові люди є в твоєму житті – і цього достатньо! Досить все піддавати сумнівам!» – перериваю політ своїх навіжених думок. Але нічний калейдоскоп триває.

Згадується мить, коли я зрозуміла, що конкурси доведеться проводити самій, бо дитина, яка мала це робити «безслідно» зникла з обрію, щойно отримала з моїх рук сценарій цих конкурсів.

Ось я бачу себе у святково прибраній залі, роблю останні приготування до конкурсів, перевіряю апаратуру, перераховую, чи все принесла… Біля мене кілька хлопців з 10-го класу. Прошу їх надути кульки. Чому ще немає моїх одинадцятикласників, які повинні грати Ельфів-помічників: принести стільці, розстелити червону доріжку, винести арку, повитягати з підсобки знаряддя для конкурсів? Охоплює обрάза: кому це потрібно – мені чи їм?

Приходить десятикласник, який попри зайнятість і повне нерозуміння, що йому доведеться робити, обіцяв мені свою допомогу в озвучці. Хвиля вдячності підіймається з глибини душі до цього привітного хлопчини, який, хвилюючись сам, заспокоює мене: «Альбертівна, все буде добре! Я розберусь».

Помічаю гурт одинадцятикласників, які вже зайняли місця в залі і весело спілкуються. На мій превеликий сором, мені чомусь дуже важко дається запам’ятовування імен і прізвищ – мабуть старішаю. Я не пам’ятаю імен, знаю тільки, що вони з 11-го класу. Підходжу, не стримуюсь, питаю, чому вони не допомагають, де дівчата, чому я мушу робити все сама. Вони здивовано вислуховують, відповідають, що вони не з того класу, який казав, що будуть Ельфами. Розумію свою помилку, вибачаюсь і прошу вийти на конкурсну програму допомагати мені і передати «справжнім ельфам», що їх я теж чекаю. Обіцяють, встановлюють нарешті арку, розстелюють доріжку, йдуть на місця. З відчаєм розумію, що хлопці не готові до такого випробування, але вибору не маю – доведеться покластися на їхню кмітливість.

Свято починається. Сурмлять фанфари, виходять ведучі. 

Мій «діджей» потрошку «в’їжджає в тему» і починає активно мені допомагати. Класи виступають, зал аплодує, все йде спокійно. 

Жартуємо й, навіть, сміємося. Напруження відпускає – недарма я звернулася до Льошки. Кмітливий, дотепний і розумний хлопчисько запримітився ще рік тому, коли їздила разом з їхнім театральним гуртком на виступ до Переяслава.  

Аж ось вона – мить, коли Льошка залишиться за пультом сам, а я піду проводити конкурси. Як я впораюся на майданчику сама з усіма стільцями, тарілками, серветками, пакетами...?

Мій вихід. Вдихаю якомога більше повітря – пішла! І тут відчуваю, як сльози навертаються на очі, тому що дружно підіймаються юнаки 11-х класів. Виходять, навіть ті, хто потрапив під мою «роздачу», і стають за моєю спиною... Я відчуваю потужну силу кожного плеча, відчуваю могутність їхньої мовчазної підтримки. Я заспокоююсь. Вони стоять розгублені, але сповнені рішучості в прагненні допомогти мені. Мене захлестує хвиля вдячності і гордості за хлопців, адже я розумію, як нелегко вийти під перехресний вогонь десятків поглядів, не знаючи до пуття, що робити. Я цього ніколи не забуду! І я розумію, що недарма у дитинстві віддавала перевагу спілкуванню з хлопцями. Я ціную благородство і мужність, тому що сама володію цими якостями.

Так, один конкурс не задався, бо я взяла з собою замало води. Але що поробиш, коли ти хоч про щось подумала, тоді як ті, яким ти доручила подумати про це, «забили» на свої обов’язки?

І ось фінал! Почалася дискотека. Напруження спало. Від компліменту «діджея» душа просто розквітла. Із задоволеної усмішки директора школи розумію, що впоралася. Похвала за чудовий вечір і спокійний погляд завуча з виховної роботи просто окрилює. Емоції переповнюють. Адже це вона – вірила в мене, надихала і направляла! Отже, чогось я таки навчилася!

І ось ніч. Схоже, вже все – нарешті засну спокійно і «вирублюсь» швидко. Аж ніяк! Сну у жодному оці! В голові прокручується останнє шкільне свято, емоції зашкалюють, навколо голови ніби мерехтять спалахи салютів: пух-пух-пух! Ніби шалена хвиля цунамі, розливається аурою навколо мене почуття щастя і вдячності. Я вдячна Богу, вдячна янголам, я вдячна Всесвіту за людей, з якими я працюю! Я дякую у темряву всім, хто став поруч зі мною, ставши моєю стіною, моєю підтримкою, моєю силою, підставив надійне плече, підтримав і скелею захищав від поразки! Здається, мої слова розгоряються та починають сяяти небесно-бузковим кольором, і це сяйво огортає мене саму, все навколо мене, підіймається вгору і шириться навколо аж до кордонів рідної України, за яку я вболіваю всім серцем.

З Новим роком всіх, щастя й миру у кожну школу, в кожен дім, в кожну родину, кожній справжній людині! Я безмежно вдячна Вам всім, мої друзі! Я вас люблю! Ви – супер! Ви – класні!

27.12.2018