Відповідаючи на закиди, що я постійно нию і вперто не бажаю мінятися, брати
приклад, працювати над своїм вдосконаленням, вчитися чомусь новому…, скажу
таке, і це не ниття, не дорікання, це проста невимушена розповідь:
Ви вибрали не той об’єкт для дорікань у недосконалості!
Все своє свідоме життя я займалася не тим, чого хотілося мені, а тим, що
потрібно було іншим. Дорікати мені у тому, що я нічого не роблю для сім’ї –
просто підло. То не мені треба дорікати у тому, що я нічого не роблю!
Минаючи роки щасливого дитинства, коли від мене вимагалося лише вчасно
приходити додому, бути ввічливою, поважати старших, виконувати всі їхні примхи,
вважаючи їхні слова – законом, почну з того, що років із семи в мої обов’язки
входило: принести води, сходити в магазин за хлібом, допомогти прополоти картоплю,
вибрати огірки...
Не досить хотілось, але такі обов’язки не були досить обтяжливі в такому
юному віці, адже це були перші навички самостійності і відповідальності.
З появою на світ маленької сестрички всі мої особисті бажання відсунулись
на задній план. Тепер мені потрібно було не лише виконувати все те, що робила
раніше, а ще й постійно наглядати за сестрою, щоранку бігати по молоко для її
каші, обов’язково ділитися з нею солодощами, речами й іграшками, також на мене
«спихнули» прибирання і миття посуду. Вихідних у мене не було, а обов’язків
побільшало. І відкосити не вдавалося – будь-який мій бунт присікався негайно.
Своє додавала школа: майже щонедільні суботники, лінійки, поїздки «на
картоплю і яблука». Хотіла я цим займатися? Звичайно, ні. Але вибору не було.
З переїздом до нового міста до моїх обов’язків додалися: поїздки на
збирання полуниці, малини і смородини, сапання буряків; копання, прополка, кроплення,
вибирання картоплі, копання погребу, постійне лазіння в погріб за картоплею і
консервацією (батько став інвалідом і не
міг виконувати хатню чоловічу роботу. До слова, він не так вже й рвався їх
виконувати й раніше, адже є Кіра!).
А щоденні хатні роботи не випускали
мене з дому, поки я їх не зроблю: прибрати, вибити килими, зварити їсти. Сестра,
зрозуміло, нікуди не дівалася.
Сестра виросла, щоденні походи по молоко припинилися, але магазини і кухня
нікуди не зникли.
Я вийшла заміж. З народженням своєї дитини мені необхідно було знову ж
бігати по молоко, готувати, рано вставати, збирати чоловіка на роботу, гуляти з
дитиною, їздити на горóд, прати, прибирати. 4 роки я не працювала і була, так
сказати, на утриманні чоловіка.
Коли я знайшла роботу, обов’язків у мене побільшало, а вільного часу
поменшало. Він, до слова, взагалі зник, адже потрібно було готуватися до уроків
– писати, вигадувати, вирізати, малювати.
Раптом чоловік викинув «фінт» і запропонував розлучення. 2 роки я виходила
з депресії, не втрачаючи обов’язків. Я видряпувалася з безодні сама, без
сторонньої допомоги. Хотіла я цього? Ні. Але мої бажання не враховувалися.
Помирившись з чоловіком, я народила другу дитину. Безсонні ночі, щоденні
прогулянки повторилися. Хоча потрібно віддати належне чоловікові – він почав
потроху допомагати: прати, копати, вибирати, дивитися за дитиною.
Я продовжувала працювати, але моя робоча «ставка» поступово знижувалася і
грошей ставало все менше й менше. Їх почало не вистачати на життя, адже чоловік
«зірвав» собі спину і не міг працювати. Вибивання килимів, походи в погріб знов
стали моїми повсякденними обов’язками.
Коли настав той час, що грошей не стало
взагалі, мені довелося трохи поторгувати секонд-хендом. Соромно було страшне (адже такому в радянському союзі нас не вчили)!
Але я купила старшій дитині необхідні кросівки. Потім, коли ситуація
повторилася, мені довелося продати обручки. Чоловік не працював 8 чи 9 років.
А директриса, ніби спеціально, все «забирала й забирала» у мене години.
Зневірившись, я покинула мізерну роботу, адже обов’язків не поменшало, а
зарплати був взагалі нуль. У цьому році чоловікові стало краще і він
влаштувався на роботу охоронцем, але зарплату йому затримували. Не дивлячись на
це, він схвалив мій вчинок, запевнивши, що «якось викрутимося».
Та доля не хотіла давати мені й найменшого шансу «побайдикувати» чи
перекласти частину своїх обов’язків на чоловічі плечі. Через місяць мого
«байдикування» у чоловіка стався рецидив зі спиною – він буквально упав з ніг.
Роботи нема, грошей на лікування теж, попереду – жахлива невідомість. Я вже
готувалася іти працювати будь-куди, аби платили. Раптом – диво! Робота знайшла
мене сама. Не та, звичайно, яку б я хотіла, але вибору знов не було. Знов Я була зобов’язана утримувати родину.
Через півроку чоловікові стало краще і він продовжив ходити на роботу. Хоча
це тільки так називалося: йому взагалі перестали платити зарплату. А їсти з
собою йому потрібно було давати щодвадні.
І ще питання сексу… Поки я була в змозі «захищатися», я це робила. Зараз лікарі
категоричні – внутрішня контрацепція неможлива через ризик раку. А чоловікові
байдуже. Йому хочеться. І не просто хочеться, а хочеться комфортно для нього (щоб
ніде нічого не здавлювало). А я вже Бог зна скільки всілякої хімії нажерлася,
аби далі гробити себе на втіху чоловіку. Його безвідповідальність концептована
на твердженні: «Авось проскочить!». Страх став моїм постійним супутником.
І от зараз я констатую: я працюю, хоч дуже втомилася. Я догоджаю, хоч дуже
боюся. Я мрію нарешті зняти із себе обов’язки чоловіка. Я маю деяку свободу –
бо вже більш-менш приймаю рішення сама. Я почала вчитися любити себе – тобто лінуватися.
І коли мені знов говорять, що я повинна щось робити, аби досягти більшого, моє
єство бунтує.
На мою думку, більш, ніж я робила дотепер – перевиконати просто неможливо. Я
досягла межі – я втомлена і виснажена. Я вже не хочу боротися, я хочу, аби
хтось почав боротися замість мене. Чому я
повинна вислуховувати докори з приводу: «Мама, треба щось робити!»? Можливо, ці
докори повинен нарешті вислуховувати хтось інший?
3.06.2018
Немає коментарів:
Дописати коментар